Про себе

Загальні відомості

• Прізвище: Кир’янова
• Ім’я: Ольга
• По-батькові: Володимирівна
• Дата народження: 4.04.1954 р.
• Освіта: вища (КДПІІМ)
• Посада: вчитель англійської мови
• Стаж роботи: 37 років
• Спеціальність за дипломом: англійська та французька мови
• Курси підвищення кваліфікації: 2001р, 2006 р, 2011 р., 2016 р.
• Категорія: вища
• Звання: cтарший учитель  

 Педагогічне кредо

 

Спогади моїх батьків «Щоб не бути Іваном Безродним або чия я донька»

Мої батьки (я праворуч)

У полі калина, у полі червона
Хорошенько цвіте.
Ой роде наш красний,
Роде наш прекрасний,
Не цураймося, признаваймося –
Не багацько нас є!
Що перший цвіточок –
То рідний батенько,
Хорошенько цвіте. 
А другий цвіточок –
То рідная ненька,
Хорошенько цвіте,
А третій цвіточок –
Рідна сторононька,
Хорошенько цвіте. 
(Народна пісня «У полі калина»)

Під вікном мого татуся кожен рік цвіте калина, а восени червоні ягоди заглядають до нього в кімнату. Зірве одну – дві гілочки дідусь, зробить собі медово-калинову настоянку і п’є всю зиму, щоб не хворіти, і ще нас, дітей та онуків, пригощає та наказує: «Бережіть це дерево, символ нашої України, символ усього нашого роду. Ви, діти, – молоденькі зелені листочки, гілки – ваші мама і тато, а міцний стовбур – то це ми, ваші дідусь та бабуся, а коріння – це ваші прадіди. Уявіть собі, що якась чорна сила відтяла ваше коріння, зелені листочки зів’януть, не зможуть жити, а дерево зав’яне й загине».

Як не може дерево жити без коріння, так і людина не може жити без роду, без пам’яті. А в мого тата є про що розповісти нам, дітям і онукам. Я часто слухаю його оповіді про дитинство, шкільні роки, роки, проведені в неволі далеко від Батьківщини, і думаю, які сили допомогли вижити моєму татусеві, якому у вересні цього року виповнюється 90 років.

Коли він згадує своє дитинство, то на очах, таких світлих і ясних, блищать сльози , а коли співає пісню «А молодість не вернеться , не вернеться вона...», то чується печаль по молодості, хоч і такою важкою була вона. Його розповідь завжди справляє сильне враження на мене, а міцний дзвінкий голос хочеться слухать і слухать:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав.

Недалеко від Берестечка, що на Львівщині, розкинулось мальовниче село Сморжів. Рядки чепурних хат біліють понад ставком, зеленіють верби, тополі. Коло хат пишно цвітуть чорнобривці, айстри, гладіолуси, зеленіють густі сади. Старі верби низько схилили свої віти, ніби згадують минуле.

Коло зеленої левади стоїть низенька хатина, яку ледве можна помітить, а поряд чималий розкішний дім. У  1916 році народилась дорога для мене людина – мій тато. У сім’ї було четверо братів: Володимир, Ярослав, Зиновій, Любомир та сестра Галина. Найстаршим із братів був мій батько. Ріс він допитливим хлопчиком, цікавився мальовничою природою, звичаями, побутом людей, захоплювався народними піснями , які допомогли йому в житті і навічно полонили серце і душу.

Зелений дубочку, чого похилився,

Молодий козаче, чого зажурився?..

Початкову освіту хлопчик здобував  в одному селі два роки, а потім у другому. З четвертого класу вступив до польської гімназії, де добре вивчив латинь, німецьку мову, географію, історію, стенографію, релігію. І досі згадує, які то були важкі, але цікаві роки, коли хлопець «гриз» камінь науки. Часто згадує він і навчає онуків першим латинським віршам «Лютік, лютік, золото моє, як я умру, шіско твоє...», цікавим латинським висловам: «Міnervа silvarum dee est» ( Мінерва є богиня лісів).

Тато розповідає: «Викладання в гімназії велося польською мовою. Нас називали русинами, хохлами, а Західну Україну – Малопольською. (Та як нас тільки не називали!).

Мій дід Василь був дяком у селі, а люди називали його по-вуличному буяри. Батько працював писарем волості, знав столярну справу. Мати була з Миколаєвичів, які прийшли з донських козаків. Батько мав 7 га землі, пару коней, корову. Люди на селі були багатші і бідніші, а ми вважали себе середняками. Батько часто виїжджав на заробітки в Канаду й купив землю в поміщика, який не платив податки державі, і збудував будинок. Щоб краще жилося сім’ї, він в один четвер (були ярмарки по четвергах) купував коней у Берестечку, а на другий продавав. Діти часто хворіли, ліків не було ніяких. Мати виходила мене від тяжкої хвороби, так я залишився в живих.

У гімназії ми вчили польський гімн «Щедце не загинула Польща».І заборонялось співати український «Ще не вмерла України». Можна було співати побутові пісні: «Розпрягайте, хлопці, коней», «Стоїть гора високая», «Ой хмелю, мій хмелю», «Ой не шуми луже», «У Києві на риночку, там п'є козак горілочку», «Зацвіла в саду рожа». Але ми таємно співали пісні про свою Україну: «Боже великий, єдиний, нам Україну храни», «Україна, люба ненько, ми тя верненько присягнем, честь і кров, і любов все тобі принесем в боротьбі за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ».

Закінчив я п’ять класів гімназії і вимушений був переїхати в село до матері в 1936 році (батьки розлучились, і залишився я в сім'ї за хазяїна, бо був найстаршим).

Навесні 22 лютого 1938 року забрали мене до війська Польського. Служив біля німецького кордону в місті Скерневіце в важкій артилерії навідником, був у розвідці, вираховували, де розміщати гармати, бо вже влітку німці бомбили нашу територію, ми знали, що буде війна, хоч офіційно вона була оголошена 1 вересня 1939 року. Воював 17 днів. За ці 17 днів тричі був у оточенні. Раз оточили німці – прорвались, другий – прорвались, а на третій попав до полону під містом Ілом. У полон було захоплено 52 тисячі чоловік.

Гнали полонених по курній дорозі. Населення, хто не боявся,
кидали військовополоненим хліб, а ми його на ходу ловили, піднімали з землі. Поблизу лунала автоматна черга. Це розстрілювали тих, хто не міг іти. Пригнали нас у казарми, де стояли тиждень. Щоб не повмирали, давали юшку. Місцеві почали тікати. Німці оточили казарми, загнали на площу і поставили по команді «струнко» на цілу добу. Ішов дощ, було холодно, люди стали падати. На нас були наставлені дула автоматів. Прийшов другий офіцер і дозволив ходити кругами по площі. Кожного десятого залишали заложником ( на випадок бунту їх повинні були розстріляти).

На другий день повели нас на станцію, повантажили в товарні вагони й повезли до Німеччини в табір військовополонених. Поселили в бараках. Це вже був кінець жовтня, а в казармах одні нари, ні вікон, ні дверей. Полонені – хто в шинелі, хто без шинелі. Я був без шинелі. Зі мною були три товариші, ми намагалися триматись разом, але не дозволялось розмовляти втрьох – розстріл. Щоб трішки зігрітись, почали ми співати пісні. Я заспівував з Чубатим:

Скажи мені правду,

Мій любий козаче,

Що діяти серцю,

Як серце болить.

Як важко застогне

І гірко заплаче,

І знов усміхнеться,

І знов защемить.

Нам давали по шматочку хліба, а тоді кухарі забрали нас на кухню чистити картоплю – всього 50 чоловік. Я таємно виносив з кухні своїм товаришам їжу, бо на день давали по 2 картоплини, а хлібину ділили на двадцятьох.

Два тижні знаходились ми в таборі Гамерштейн, а тоді почали приїжджати хазяї з помість і забирали молодь до себе на роботу.

Поїхати хотіли всі полонені, щоб не померти з голоду. А відбирали робочу силу так. Вишукують всіх і забирають тільки першу десятку, а шикувалось завжди 50-60 чоловік. На четвертий день попав і я, був якраз десятим. Везли нас автобусом, по дорозі багатьом було погано, бо були дуже ослаблі. Поміщик, майор у відставці, наварив супу чоловік на 50, а ми поїли весь, будучи дуже голодними. Працювали на посадці лісу. Хлопців, які були з Західної України, відбирали і повезли знову в табір, де перевірили, чи ми дійсно українці. Повинен був бути якийсь обмін полоненими нас з німцями, але знову забрав нас другий поміщик у помістя Рогенбау. Я трохи знав німецьку мову (у гімназії мав оцінку «1») і мене забрали працювати на кухню. Весь час за нами слідкував військовий конвойний. На ніч залишали в бараках, який знаходився над свинарником.

На чужині тяжко жити,

Мов той камінь підоймити,

Камінь здійму – відпочину,

На чужині марно згину.

Бо чужина – не родина,

Плаче серце, мов дитина,

Плаче воно, знає чого –

Нема правди ні від кого,

На родині серце гріє,

На чужині вітер віє.

Вітер віє, траву хилить

За ріднею серце болить.

Ой чужино, ти, чужино,

Чого в тобі так студено?

Хоч не вітри, не морози –

Та все в очах гіркі сльози?

Працювати доводилось цілий день, щоб не померти з голоду. Через деякий час знову забрали нас в табір, де розформували по господарям як цивільних, тобто ми могли вільно ходити, працювати без нагляду. Але грошей ми не отримували.

Працював я в поміщика Густава Паурса, у якого було 50 гектарів землі, 16 голів скоту, трактор, кінь, молотарка. Робив усе, що доводилось, аж руки терпли вночі. Жито молотили по 4 дні, в’язали снопи руками, картоплю копали з місяць.

У 1942 році в це графство Марельфельде були вислані дівчата з України. Одного літнього дня я познайомився з дівчиною Вірою з партизанської сім’ї. Їй шов дев’ятнадцятий рік.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє твоє серденько колюче терня,

А твої очі сяють тим  чаром,

Що то захоплює серце пожаром?

Скільки віршів було написано, скільки пісень було проспівано коханій на чужині. На кожне українське свято я дарував їй чи то фотографію, чи то листівку. А на свято українського Різдва Христового склав такий вірш (листівка з текстом нині зберігається в нашому сімейному архіві):

Веселих свят, з Різдвом Христовим!

Прийми від мене цей привіт

Й бажання радості й любові,

Поглянь весело в білий світ.

Поглянь в той бік, де сходить сонце,

Де думки линуть в рідний край.

Там виглядають тебе в віконце

Твої батьки. Ти їх згадай.

На другий рік у рідній хаті

Дай, Боже, святкувать в Холмах,

Де рідний батько, люба мати,

Де світ пишається в квітках.

Але й мене візьми з собою,

Без тебе жить не зможу я.

Хоча війна, нема спокою.

Я весь лиш твій, ти лиш моя.

Звільнила мого тата і матір 22 лютого 1945 року Червона Армія. Їхали вони разом до Бреста, а в Бресті направили його до військомату. Через КДБ забрали на пересильний пункт у Львові, де служив місяць, а тоді – в Житомир в запасний полк. Закінчувалась війна, готувались до боїв з Японією, але знову направили в місто Острог, де служив у 491 окремому кулеметно-артилерійському батальйоні.

На вечірній перекличці часто співали пісні, ось там замітили талант мого тата й забрали в ансамбль пісні і пляски, де проявив він себе справжнім танцюристом і співаком.

Я сьогодні від вас від’їжджаю

На защиту в рідненький край.

Може, вернусь, а може, загину,

Ти про мене, Марусю згадай.

Подай, дівчино, ручку на прощання.

Може, останній вже раз.

Прийшла хвилина, час іти до бою,

Мушу сповняти наказ.

Наказ татусь мій виконував з честю. Не змогли поневолити його ні фізично, ні духовно, не змогли нав’язати йому чужу мову, чужі пісні, чужих богів, чужі звичаї, чужий одяг. Не втратив він пам’яті, не підкорився чужій волі. Він мріяв про самостійність своєї держави – неньки України. І де б не був, а серце і душа летіли сюди, в рідну Україну.

Демобілізувався 13 травня 1946 і на даху товарняка приїхав до своєї коханої на Чернігівщину. Як його люди не називали: і поляком, і бандерівцем, бо він розмовляв літературною українською мовою, любив співати українські народні пісні, носив вишиті сорочки.

До 1976 року працював у лісництві. Збудував собі дім, виростив дітей, трьох дочок (одна з них – я ), допомагав ростить онуків.

Тато мій дуже любить трудитись, читати книжки. Він завжди цікавився політикою, а особливо його хвилює доля України. Ще років двадцять назад він розповідав нам про символи України: який був справжній український герб, прапор, гімн, які то були визволителі України, хто то такі були бандерівці і УПА і які то були українські козаки, і що то за козацькі могили під Берестечком, де бувала я, коли їздила на батьківщину свого тата. То були незабутні дні мого перебування в тому чудесному селі, у місті Львові. І як мені приємно було чути «Добрий день» і «Слава Богу» від людей, яких я ніколи не знала. А одного разу тато крізь сльози сказав: «Коли б можна було вишити мою долю, то такий би рушник вийшов...».

Минулого літа я працювала у таборі на Львівщині, і мені так хотілося заглянути в те мальовниче село, в ту хатину, де зараз живе татусева сестра, моя родина, побути там, де поховані мої предки, і низько вклонитись землі, яка зростила мого тата – найдорожчу і найсвятішу для мене людину. І слава Богу, що його світла голова зберегла для онуків багато чого цікавого і потрібного для того, щоб ми  пам’ятали, чиї ми діти і чиї ми внуки.

"Життя в полоні"

                       Тому роду нема переводу,

                           у якому милують згоду

Юрій Яновський

Проживала родина Подоляко в селищі Холми, що на Чернігівщині. У сім’ї було семеро дітей: Костянтин, Єгор, Іван, Марія, Віра, Галина, Олексій, із них двоє (Єгор та Іван) були глухонімі.

На початку травня 1942 року німці захопили селище. Найстарший Костя пішов у партизани, щоб вести підпільну боротьбу. Поліцаї донесли німцям про партизанську сім’ю – і батька, матір, Марію з дев’ятимісячним сином Миколою кинули до в’язниці спочатку в Холмах, а потім вивезли до міста Бахмач.

Галині йшов тринадцятий рік, Вірі – вісімнадцятий, Олексію – шістнадцятий.

12 травня німці та поліцаї почали звозити в клуб всі партизанські сім’ї, потім молодь селища. Заповнений був клуб і підвал.

За декілька днів на підводах повезли в місто Щорс. Партизани не змогли допомогти, бо поліцаї гнали коней щодуху, відчуваючи небезпеку. Віра, Олексій та Галина трималися втрьох разом.

У Щорсі загнали людей у підвали, почали травити газами. Люди почали кричати: «Убийте нас відразу, а не мучте». Дозволили вийти й поселили в школу. Ходили на реєстрацію щодня. Розповідає Галина (тітка): «Наша тітка дізналася, що нас арештували, і пішки прийшла в Щорс. Ми були дуже раді буханці хліба й шматку сала».

У Щорсі перебували два тижні, а потім почали погружати у вагони, у яких возили худобу. Були добровольці, які хотіли їхати до Німеччини, і ще, коли їхали, то обурювалися, чому їх садять в один вагон із партизанською сім’єю.

Везли 2-3 дні. Поселили у концтабори поряд з французькими полоненими, за яких піклувався Червоний Хрест.

Годували супом із ріпки (брюкви). Сиділи під дротяним парканом – голодні, замерзлі. Проходять французи – то пригостять шоколадом або цукерками.

Приїхали поміщики, почали розбирати людей, навіть дивилися на руки. Розібрали всіх, залишились ми втрьох. Щоб нас не розлучати, повезли в одне село, тільки до різних господарів. Віру, Олексія повезли направо. Я заскочу на підводу, а господар забирає мене й садить на велосипед; я знову кидаюсь до сестри і брата на повозку вся в сльозах.

Олексій жив на одній вулиці, спав із кіньми в конюшні, навіть одяг весь згнив. Віра спала на горищі.

У мого господаря працював полонений поляк: «А чого ти сюди така мала потрапила?» Я відповідаю: «А сестру і брата забирали, батьків забрали». Їсти хотілось, давали каву, але вона була гірка, а ми незвичні до неї. Поселили на горище. Уранці спустилася у хромових чоботях і помітила двох маленьких німкень – дівчаток 3-4 років (їх звали Гамелюре й Зібіле). Чоботи забрали, узули в пантофлі. У хазяїна було десять корів, двоє коней, овечки, індики, кури. Повели вчитись доїти корів. Сиділа довго (мені 13 років), але подоїла. Тиждень доїла одну корову, потім дві, а з часом – і всі десять.

На трасу (шосе) доводилося виносити бідони з молоком до шостої години. Скільки зусиль доводилося докласти, щоб такими маленькими рученятами виконувати важку роботу.

Після доїння виганяли худобу на поле, через поле перегукувалась із сестрою Вірою. У неділю вона приходила до мене, приносила гостинці: то булочку, то шматочок білого хліба. Хазяйці не подобалось, що сестра провідує мене. Одного разу сестра допомагала витирати посуд, хазяйка обурилась і сильно мене побила, то я вже наступного разу просила сестру: «Віра, прийдеш, сиди тихо, а я буду поратись».

За три кілометри від с. Марієнфельде возила на велосипеді тісто для випічки хліба. Тісто накладали у жаровні, які прив’язували на велосипед. Їду й поглядаю назад, чи стоять ці жаровні, і одного разу впала з велосипеда, і розсипались всі жаровні. Стою і плачу, бо знову мене покарають.

У березні 1945 року наші війська увійшли до Німеччини, чули гуркіт канонад і «катюш». Німці почали тікати, забирали остарбайтерів із собою. «Не поїдеш замінуємо, прив’яжемо до стільця». Ми не хотіли їхати з німцями і намагались їх обдурити, тобто говорили, що залишається худоба, ми будемо за нею доглядати. Стріляли «катюші», ми кинулись всі у підвал, ледве не загинули, коли від пострілів вилетіли всі шибки і двері, червоноармійці були дуже розлючені на німців, у підвалі почали все їсти, бо були дуже голодні.

– Не залишайтесь тут, виходьте на дорогу і повертайтесь в Україну. Але як їхати? Ні грошей, ні одягу. На мені було чоловіче пальто й боти. Їхала з чужими людьми. Сестра Віра й брат Олексій тікали з німцями, а десь кілометрів за 60 їх звільнили радянські війська.

Мені довелося чистити картоплю солдатам, продавала сукні, за ці гроші їхала додому. Поляки боялись допомагати полоненим, не пускали на ніч: боялись розправи. До Києва доїхала й зустріла там одну партизанку, яка довезла мене до Корюківки, а потім, 20 березня 1945 року, я доїхала до Холмів.

У квітні прийшов із партизанського загону брат Костя, а згодом і сестра Віра з братом Олексієм.

Мій батько Володимир працював трактористом на сільськогосподарських роботах, у кузні допомагав молотобійцям. Спочатку працював у одного поміщика, потім – у іншого. «Нас хотіли обміняти на німецьких полонених, а коли Сталін прислав євреїв, залишили в Німеччині. Коли набрали полонених французів, нас розпустили по господарях. Роботи було дуже багато. У господаря було 20 корів, кінь, трактор, птиця. У будинку жив на другому поверсі, де взимку не отоплювали. Кормили по нормі. Уранці на сніданок чорна кава без цукру, два шматочки хліба з маслом. Другий сніданок о десятій годині – чорна кава без цукру, два шматка хліба з мармеладом. На обід – о першій годині картопля, шматок м’яса (хотіли, щоб робили). Обробляли 17 гектарів землі. Основні культури – картопля, жито. На той час бідних у Німеччині не було (самий бідний мав чотирьох корів).

Ті, що працювали на заводах, жили в жахливих умовах, їх годували погано, і за ними спостерігали наглядачі. Були різні господарі: і добрі, і погані. У 1942 році, коли привезли французьких полонених, став громадянським полоненим, якому дозволялось у неділю гуляти вечорами. Познайомився з дівчиною Вірою та її сестрою Галиною й братом Олексієм. Скільки пісень, скільки віршів було написано на чужині."

Коли мій батько згадує роки проведені в неволі, то неможливо спокійно слухати, то в того хто слухає, відразу з’являються на очах сльози.

Конкурс «Учитель року – 2016»

Автопортрет учасника

«Я – педагог і особистість»

Коли б можна було вишити мою долю, то такий би рушник вийшов із червоними та чорними кольорами …

Незважаючи на всі випробування в житті, я продовжую працювати, творити й надихати інших до співпраці.

Працюю в школі 37 років. Усе життя своє присвятила вихованню підростаючого покоління. Ще в дитинстві мріяла стати вчителем, а любов до англійської мови прищепила мені мій педагог Катерина Петрівна. Закінчивши КДПІІМ, почала працювати в невеличкому містечку. Випробувала різноманітні методики навчання, одну з яких вважаю найуспішнішою – це свідомо-практична методика (автори Р.Ю. Мартинова та В.М. Плахотник). Після зустрічі з професором моя педагогічна майстерність зросла, і зараз пишаюся тим, що допомогла відчинити двері в щасливе майбутнє багатьом випускникам нашої гімназії, які зараз працюють в іноземних кампаніях та навчаються в престижних вузах України. Кожного року мої учні перемагають на районних олімпіадах, маємо успіхи й на обласному рівні.

Моє кредо – «Ніщо велике не було досягнуто без ентузіазму».

Крокую разом із учнями стежиною знань. Намагаюся розпалити вогник в очах дітей – бажання знати англійську мову. На уроках учні долучаються до культури країн мови, що вивчається. Матеріал на уроках сучасний: преса, Інтернет, сучасна пісня, рольова гра тощо.

Велику увагу приділяю навчанню англійської мови на початковому етапі, де велике місце займають ігрові елементи, рухи, рольова гра, фонетичні римівки та використання пісень, що сприяє розвитку в дітей інтересу до вивчення англійської мови. Своїм власним досвідом систематично обмінююся з молодими колегами.

Я – особистість. Люблю Батьківщину, патріот України, волонтер. Цікавлюсь політикою, спортом та телевізійними музичними проектами. У роботі швидка, енергійна, відповідальна. Намагаюся доводити справу до кінця. Люблю свою роботу.

Інноваційні форми роботи та технології, які використовую на уроках

Нетрадиційні форми роботи, у ході яких учні долучаються до культури країн мови, що вивчається, а також розширюють знання про культурну спадщину рідної країни.

Технології навчання:

1.     Технології ситуативного моделювання:

·        імітаційні ігри;

·        рольова гра;

·        драматизація;

·        метод «Провокування»;

·        метод «Снігова куля».

2.     Технології опрацювання дискусійних питань:

·        метод «Мікрофон»;

·        метод «Мозговий штурм»;

·        метод «Займи позицію»;

·        дискусія;

·        дебати.

3.     Проектна діяльність учнів. Види проектів:

·        дослідницькі;

·        рольові та ігрові;

·        інформаційно-пізнавальні.

4.     Використання інтернетресурсів (ІКТ):

·        пісні;

·        вірші;

·        римівки;

·        граматичні завдання;

·        перегляд відео;

·        аудіозаписи.